Канчіль

Якось канчіль ліг відпочити на високому пагорбі, неподалік великої річки. Тільки він заснув, почалася сильна злива. Дощ лив не перестаючи, наче з неба ринули водоспади. Річка розлилася, і яри навколо пагорба одразу ж затопило. Закрутилися страшні вири. Вода піднімалася все вище і вище, і шум її нагадував ревіння урагану. Незабаром вона підступила до того місця, де спав канчіль. Прокинувшись і побачивши, як розлилася річка, звірятко дуже злякався. Стрибнути було нікуди: кругом вирувала вода. Видертися на дерево він теж не міг. Залишалося тільки сподіватися, що вода скоро спаде і не встигне його змити. Пуститися вплавь канчіль і зовсім не наважувався, бо боявся потрапити в пащу крокодила. Стояв він, тремтячи від страху, і тут над водою зненацька з`явилися крокодилячі голови. - Ага! — вигукнув найстаріший крокодил.— Нарешті ми зустрілися з тобою, канчиль! Ану йди сюди, та швидше! Тепер тобі вже нікуди не втекти! А може, сховаєшся у мене в череві? Зараз я тебе прикінчу та пригощу твоїм м`ясом усіх друзів. Ми з`їмо тебе до останньої кісточки! Мабуть, у тебе дуже смачне м`ясо - жирне та м`яке. Можливо, воно так само корисне, як добрі ліки. Подумав канчіль, що від смерті йому вже не втекти. Але він таки не втрачав надії і, звернувшись до крокодила, вигукнув: — Хто розкрив тобі таємницю? Звідки ти дізнався, що із мого м`яса можна зробити ліки? Я такий малий, що ситі мною ви все одно не будете. Але якщо ви хочете приготувати з мене ліки, це зовсім інша річ. У такому разі можете їсти мене всі разом, якщо тільки вас тут не менше, ніж потрібно. — Нас тут вісімдесят,— сказав крокодил. — Якщо тільки вісімдесят, у вас, напевно, заболять животи. Не вірите, можете хоч зараз розірвати мене на шматочки та з`їсти. Але якщо за мене візьмуться відразу півтораста крокодилів, то ліки піде на користь, і всі ви довго житимете і вітатимете. — А ти правду кажеш, канчиль? - Звичайно, правду! — вигукнув канчіль. — Перед смертю завжди забагато балакають! - пробурчав крокодил.^ Хоч одним канчілем ситий не будеш, все ж я тебе з`їм. Підскочив до нього канчіль і каже: — Будь ласка, ірви мене на частини! Я даю гарну пораду, а ви мене не слухаєте.Адже мені все одно, скільки крокодилів мене з`їдять! Але я хочу, щоб звірі були вдячні мені після моєї смерті, щоб моє добре ім`я прославилося на весь світ... А втім, якщо добре подумати, то, мабуть, можете і не слухатися моєї поради. Адже якщо мене зжеруть вісімдесят крокодилів, всі вони здохнуть. То радітимуть мирні звірятка, які живуть на березі річки і нікого не чіпають! Ох, і навіщо я тільки проговорився? Тепер уже слова назад не візьмеш. Підвів мене мій балакучий язик! Таку таємницю видав! — Я тепер бачу, що ти говориш правду,— сказав старий крокодил.— Що ж, велю зараз п`ятдесяти крокодилам покликати сюди ще сімдесят, щоби всього нас було сто п`ятдесят. А тридцять крокодилів залишаться вартувати тебе, доки інші розійдуться в різні боки. Незабаром усі будуть тут! П`ятдесят крокодилів розійшлися на всі боки: хто виліз на берег, хто пірнув у воду. Незабаром усі повернулися назад, а з ними ще сімдесят. Тепер їх було сто п`ятдесят. Яр так і кишів крокодилами, і всі вони страшно роззявляли пасти. - Ну, чого ти ще хочеш, канчіль? — спитав крокодил.— Нас тут уже зібралося півтораста. — Якщо вас і справді півтораста, не більше й не менше, можете мене їсти! Але чи впевнені ви у цьому? — Ні більше і не менше, точнісінько півтораста, я щойно перерахував. - Ну, ваше щастя, якщо ти порахував правильно! Але якщо ти помилився, це для вас скінчиться погано. - Та краще ти сам перерахуй, щоб не було помилки. — А я покладаюсь на вас! Якщо ти кажеш, що тут сто п`ятдесят крокодилів, ні більше й менше, то, будь ласка, рвіть мене на частини! - Ні, ні, я боюся, краще ти перерахуй нас! — Що ж, я готовий, але тільки розташуйтеся так, щоб я добре вас бачив. Лягайте все рядком, пліч-о-пліч, від пагорба геть до того берега. Уляглися крокодили в ряд, один до одного боками притулилися. — Вважай швидко, та дивись не помиляйся,— сказав крокодил. — Дозволь мені наступати ногами на спини твоїх друзів,— попросив канчіль.- Нехай тільки вони не вважають мене неввічливим. — Нічого, нічого, адже це для користі справи! Став канчіль зі спини на спину перестрибувати, крокодилів рахувати: раз, два, три, чотири... «вісім... десять... двадцять... двадцять чотири... п`ятдесят... шістдесят... дев`яносто... сто... сто двадцять... сто п`ятдесят! Тут він стрибнув на берег і з усіх ніг кинувся тікати. — Зачекай хвилиночку, канчиль, я хочу дещо запитати тебе! - закричав старий крокодил. — Про що ж це?? — Та ось про те, що ти казав! — М`ясом моїм хочеш поласувати? І не сподівайся! Повертайся туди, звідки ти прийшов, підлий крокодилище! Бажаю тобі та твоїм друзям, щоб мисливці прострелили вам голови! А тепер я помчуся на весь дух. Пустився канчіль бігти і незабаром дістався пагорба, порослого очеретом. Тут канчіль зупинився, щоб перепочити. Раптом тростина заворушилася, наче від вітру, і канчіль побачив, що до неї наближається крокодил. Відскочив він як ужалений і вигукнув: — Ах ти, підлий крокодил! Бач чого задумав — нишком нападати! Добре, що я вчасно помітив тебе! Кинувся канчіль бігти і добіг без перепочинку до невеликого озера. Його мучила спрага, і він вирішив напитися. Не встиг він нахилитися до води, як побачив там щось довгасте, як плетений кошик. Канчілю стало не по собі, але він все ж таки не розгубився і сказав: — Послухай-но, якщо ти крокодиляча голова, то не ворушись, а якщо ти шматок дерева, то підпливи до мене. Це був, звичайно, крокодил, і він одразу ж поплив до берега, щоб канчіль прийняв його за шматок дерева! Канчіль кинувся тікати з Есех ніг. — Ну й дурний крокодил, не розуміє, коли з нього знущаються! — сказав канчіль, заглибившись у лісову хащу.-—• Раз він так придуркуватий, ніколи йому не вдасться провести мене. А я знущатимусь над ним, як захочу. Канчіль дуже втомився і зупинився під великим розлогим деревом, де було тихо та прохолодно. Тут він ліг відпочити - боятися йому більше не було кого.

Канчіль тинявся лісом, ховаючись у чагарнику,— боявся зустрітися з тигром, якого не раз обманював. Раз у раз озирався він на всі боки — так йому було страшно. Через деякий час вийшов він на узлісся, а там удав спить. Спершу канчіль перелякався, а потім подумав: «Сяду-но я на цього удава. Нехай тигр приходить, я все одно його перехитрувати». І тут саме здався тигр. Побачив він канчіля і дуже зрадів. — Ось тепер я тебе з`їм! Ти навіщо мене обдурив? Ну постривай, тепер уже тобі нікуди не втекти, прийшла твоя остання година! Але канчіль, роблячи вигляд, що він анітрохи не боїться, промовив: — Слухай, божевільний тигр! Ти що, осліп і нічого не бачиш? Забирайся звідси подобру-поздорову! Тобі тут не місце! Хіба ти не знаєш, що мені велено стерегти пояс пророка Сулеймана? Якщо ти насмілишся підійти ближче, тебе загубить чарівна сила цього поясу зі зміїної шкіри. І не смій так голосно розмовляти, а то пробудиш чаклунські чари, і тоді тобі погано доведеться! Перелякався тигр, почувши ці слова. Від гніву його не залишилося й сліду. — Ах, канчиль,— промовив він смиренно,— як мені подобається цей пояс! До чого ж на ньому гарні візерунки, весь він блищить і переливається, мов шовковий. Можна надіти його на хвилинку? Дуже вже мені хочеться паплюжити хоч трохи пояс пророка Сулеймана. Канчіль і каже: — Я вже попередив тебе, що буде, якщо ти тільки наблизишся до пояса. Не можна тиграм торкатися того, що належить пророку! А тигр у відповідь: — Та нічого не станеться, канчиль, ти тільки дозволь! Тоді канчіль сказав: — Ти, тигре, зовсім утримаю не знаєш. Не хочеш прислухатися до моєї поради — нарікай на себе. Тільки я повинен спочатку забратися звідси подалі — ось тоді й одягай пояс. Але дивись, будь обережним! Підійшов тигр до пояса, і стало йому не по собі - дуже вже був цей пояс схожий на змію, що згорнулася кільцями. Набрався він хоробрості, розкрутив пояс і став намотувати його на живіт. Тут удав прокинувся і стиснув черево тигра. Перелякався смугастий, завив і почав щосили вириватися — йому було дуже боляче. Волочачи за собою змію, він кинувся на вершину пагорба, скотився звідти вниз і нарешті вирвався з обіймів удава.

Якось забрав Канчіль у лісову хащу. Тільки вирішив він прилягти відпочити, як раптом чує рев Тигра, та такий гучний, такий страшний, що можна було подумати — земля валиться. Канчіль дуже злякався. Радий би втекти, та вже пізно. Хоча вся вовна на ньому так і стала дибки від страху, став він сам себе підбадьорювати. І тут спала йому на думку щаслива думка. Піднявши з землі опалий лист, він почав старанно обмахувати буйволовий послід. Незабаром він побачив Тигра, але вдав, що не звертає на нього жодної уваги. Тигр підійшов до Канчіля і глузливо гукнув його: «Гей, Канчіль, ти чим так зайнятий? І лапи та голова у тебе ходуном ходять!» Канчіль ні слова не відповів, знай собі продовжує обмахувати буйволовий послід. Тоді Тигр знову звернувся до нього, та ще з глузуванням у голосі: «Гей, Канчіль, та ти, видно, мови втратив. Носишся весь час як солодкий, от і дострибався! Що ти тут робиш, мавпа ти така собі?» А Канчіль, ніби йому нітрохи не страшно, відповідає: «Послухай-но, Тигре! Хоч ти потворний і смугастий, але вмієш тільки пастушать лякати. Виріс ти геть який великий, а безглуздим залишився. Помовч краще! Якщо ти не знаєш, що я обмахую, то можу тобі сказати! Це солодка рисова запіканка на вечерю пророку Сулейману-він сам довірив мені стерегти її». Тигр і каже: «Якщо все це правда, то чому він довірив її тобі, а не мені?Канчіль на це відповідає: «Пророк Сулейман не вірить тобі, тому що ти весь смугастий - з ніг до голови, не те що я, маленький, та далеко. Ось він і доручив мені стерегти ліс і зберігати всі його таємниці. Тоді Тигр сказав: «Це, мабуть, дуже смачна запіканка! Дай мені трохи спробувати!» Тут Канчіль розсердився не на жарт: «Недарма ти такий потворний - не можеш ти стримати своїх пристрастей. Ось уже воістину ганебне створіння! Тобі аби чуже схопити. Я вдень і вночі стережу запіканку, і мені не можна навіть лизнути її, а ти щойно прийшов сюди і вже хочеш поласувати! Не отримаєш ти в мене жодного шматка, я боюся помсти пророка Сулеймана, владики над усіма тваринами. Тебе-то, звичайно, я ні крапельки не боюся-і взагалі тебе слід би віддерти до напівсмерті! Досить у тебе сміливості - будь ласка, можеш спробувати запіканку. Але якщо вона раптом виявиться буйволовим послідом, не надумай лаятися і називати мене ошуканцем». Насмішки ці привели Тигра до страшної люті. І, оголивши свої гострі ікла, він загарчав: «Якщо ти зараз же не замовкнеш, я тобі голову відхоплю. Ти що, уявив, я тебе боюсь? Подумай спочатку, з ким ти розмовляєш. Видно, ти мене залякати хочеш? Я до тебе звертаюся з чемним питанням, а у відповідь чую одні грубості. Тобі, мабуть, життя набридло». А Канчіль відповідає: «Заспокойся, Тигре, і зрозумій мене правильно. Адже я сказав тобі справжню правду. Якщо вже тобі так захотілося запіканки, їж на здоров`я. Але тільки з однією умовою: я мушу спочатку піти звідси. Після цього їж скільки хочеш. Якщо я не побачу, як ти це робиш, ми з тобою перед пророком Сулейманом винен не будемо». З цими словами Канчіль поспішно втік, а Тигр одразу ж почав їсти запіканку. Тільки проковтнув перший шматок — відчуває гіркоту, і тут його почало нудити. Тигр дуже розлютився - він зрозумів, що Канчіль обдурив його і замість запіканки почастував буйволовим послідом. Якби в цю мить Канчіль був поруч, Тигр розірвав би його на шматочки - так він був розлютований. «Ну, постривай, — подумав Тигр, — потрап ти мені тільки — я тобі всі кістки переламаю». І, люто бурчачи, Тигр вирушив розшукувати Канчіля.

Тим часом Канчіль, дуже стурбований, пробирався через джунглі. Несподівано шлях його перегородило величезне дерево, перекинуте бурею. Під час падіння це дерево зачепило стовбур бамбука і розщепило його навпіл. Канчіль зрадів, забрався на дерево і почав шукати містечко, де б прилаштуватись. Він зовсім вибився з сил і заснув як убитий. Раптом з`явився Тигр, що вистежував Канчіля, і побачив, що звірятко спить мертвим сном. Тигр видав страшний рев. Канчіль прокинувся і затремтів від страху: він побачив, що його ворог сидить під деревом і вичікує на нього. Від жаху у Канчіля в очах потемніло. Зібравшись із духом, він промовив лагідно і зворушливо: «Ах, до чого ж ти голосно гарчить, навіть розбудив мене. Як ти поживаєш, шановний Тигре, царе всіх звірів?Тигр відповів: Велике спасибі, Канчіль, мені живеться добре. А як твоє здоров`я, чи все в тебе благополучно?» Канчіль каже: «Все благополучно, і я здоровий твоїми молитвами. А зараз мені особливо добре — пророк Сулей-ман з кожним днем ​​довіряє мені все більше і більше і навіть подарував мені подвійну сопілку». А Тигр у відповідь: «Я так за тебе радий, що й сердитись зовсім перестав. Відданий я тобі всією душею — такий ти улюбленець долі». Канчіль каже: «Все це, Тигр, чиста правда, хвалитися я не стану. Я справді отримав у подарунок сопілку»., А Тигр відповідає: «Мені дуже хочеться пограти на цій сопілці, навчи мене, будь ласка». — Гаразд,— каже Канчіль,— забирайся сюди!- Добре, - відповів Тигр і одним стрибком опинився поряд з Канчілем, - покажи мені, як треба грати!» Канчіль дуже зрадів: «Зараз ще рано. Як тільки сонце сяде, я тебе навчу грати на сопілці… Ну от, тепер уже час, давай почнемо! Спочатку ти маєш просунути мову між обома дудками. Як тільки подує вітер, ти зможеш заграти на сопілці. Залишайся ти тут, а я спущусь униз і посвищу, щоб скоріше повіяв вітер!» І він почав вимовляти заклинання: «Цип-цип-цип-цип, не кур я кличу, а ураган кличу. Нехай примчать сюди сім вітрів, нехай прилетить ураган, що вириває з коренем трави і збиває кокосові горіхи, цип-цип-цип-цип!» Незабаром піднявся сильний вітер. Зламаний бамбук засувався, і Тигру прищемило язик. Смугастий заволав від болю і почав вириватися, але язик був затиснутий так сильно, що Тигр, сіпаючись у різні боки, втратив кінчик своєї мови. Тут він почав проклинати Канчіля, на чому світ стоїть. Але що толку? Того й слід простиг. Роздратований і розлючений Тигр пішов геть — аби скоріше забратися подалі від цього злощасного місця

Жили-були Бекас та Бекасиха. Вони дуже любили одне одного і звили своє гніздо посеред поля. Вони думали, що там буде найбезпечніше: хоча люди ходять по полю, але до самої середини не дістаються. Бекасиха знесла три яйця і благополучно висиділа пташенят. Бекас та Бекасиха були дуже раді. Дітей своїх вони годували вдосталь, щоб ті скоріше виросли, зміцніли і швидше сперлись. А в цей час селянин, якому належало поле, зібрався косити рис, бо настав час збирати врожай. Ось селянин і каже дружині: — Послухай, жінко, рис уже стиглий, і добре було б завтра його скосити. Мине ще тиждень, і він згниє. Почувши слова селянина, Бекас глибоко засмутився і повісив голову. Він уявив собі, як люди, збираючи врожай, занапастить його пташенят. Бекасиха заплакала і сказала своєму чоловікові: — Про горе, горе! Ось що, муженек: завтра, коли селянин підбереться до нашого гнізда, щоб убити пташенят, я їх не залишу. Я прикрию своїх дітей крилами і помру разом із ними під ногами людини! Бекас дуже вбивався, дивлячись на те, як гірко плаче його дружина. Він був у відчаї від того, що Бекасиха зібралася померти разом із трьома пташенятами. Приголубивши дружину, він сказав: — Перестань, люба, не треба плакати! Хіба ти не знаєш, що в мене на серці так важко, як і в тебе? Якщо ти хочеш захистити наших дітей, то і я не залишусь осторонь — я теж відстоюватиму їх разом з тобою. Але до того, як на нас обрушиться нещастя, треба постаратися знайти якийсь вихід. Я піду за допомогою — мені доводилося чути, що хитромудрий Канчіль дуже охоче допомагає всім, хто потрапив у халепу. Спробую я з ним поговорити, може, він погодиться і нам допомогти! І Бекас полетів розшукувати Канчіля. Незабаром він побачив його, Канчиль лежав, розвалившись, під фікусом і з насолодою пережовував жуйку. Він здригнувся, побачивши Бекаса, що кружляв прямо над його головою, і, звернувшись до нього, сказав: — От уже не думав, що ти сюди прилетиш, та ще й у такий час! Що в тебе сталося? Ану, сідай ось на цю гілку ближче до мене і розповідай! Бекас із сумним зітханням відповів: — Ах, дорогий Канчіль, прилетів я з невеселими звістками. - Та що з тобою таке? Адже ти вільно літаєш, куди хочеш, і їжі вистачає вдосталь! - Це все правильно. Але серед живих істот немає таких, хто був би позбавлений горя, кому б не загрожувала смерть. — А яке горе тебе спіткало? Розкажи мені, можливо, я зможу тобі допомогти. І тоді Бекас почав розповідати Канчілю про свої справи: — Дружина моя знесла три яйця, а потім почала їх висиджувати. Нарешті з яєць вилупилися три пташенята. Це було зовсім недавно, і мої діти ще не вміють літати. Зараз вони лише починають покриватися пухом, але вже стали здорові та товсті. Коли ми їх годуємо, вони відштовхують один одного. Я із задоволенням добуваю для них їжу — адже немає у світі більшої радості, ніж годувати своїх дітей. У мене ніколи раніше не було дітей, а тепер щастя моєму загрожує кінець, бо я чув, що завтра люди збираються косити рис. Ах, друже мій Канчіль, у тебе добре серце! Допоможи мені у цьому горі! Винеси моїх дітей з цього поля, тому що дзьоб мій і кігтики надто слабкі, щоб я міг зробити це сам. — Як я можу допомогти тобі перетягнути гніздо? Адже маю тільки ноги і немає рук, як у людей. Мені це так само важко, як і тобі. А якщо я візьму твоє гніздо в зуби і при цьому трохи промахнусь, то можу ненароком прихопити зубами твоїх пташенят, і вони загинуть. От і вийде, що я, сам того не бажаючи, уб`ю твоїх дітей. Коротше кажучи, я не можу тобі допомогти! — Невже тобі не шкода моїх пташенят, яким загрожує смерть? Адже захищати їх буду тільки я та їх мати. Адже ти допоміг Бику і зробив стільки добрих справ! Яка ж ціна твоєї доброти, якщо ти відмовиш у допомозі живій істоті, яка тебе так просить? — Я ніколи не відмовляюся допомогти тим, хто потрапив у біду, якщо тільки це дійсно в моїх силах. Але тут справа нелегка, тому що треба вступити в бій з людиною. Того й дивися, мені самому несподобати! Посуд сам: якщо ти загинеш, то це не так страшно, адже ти помреш разом із дружиною та дітьми. А звертаючись за допомогою до мене, ти тільки дарма накликаєш лихо і на мене. Але якщо перехитрити треба лише дурну жінку, я спробую завтра прийти — можливо, мені вдасться відвернути її від збирання врожаю! А ти йди зараз додому і годуй своїх дітей краще. Весь цей тиждень я заважатиму селянам прибирати рис, а за цей час діти твої напевно навчаться літати. — Ось добре, дякую тобі! Ну, а зараз я піду додому і в усьому тебе слухатимуся. А завтра чекатиму тебе з нетерпінням. — Гаразд, я обов`язково прийду. На другий день рано-вранці селянки прийшли на поле косити рис. Бекас і Бекасиха мало не зомліли від страху. Вони сиділи в гнізді і, розпустивши крила, прикривали своїх пташенят. Вони вже думали, що дітям їх прийшов кінець. Незабаром з`явився Канчіль і вибіг на середину поля. Коли селянки зібралися косити, він проскочив просто під ногами в однієї з них. Та закричала: — Канчіль, канчіль! І кинулася ловити його, але, звичайно, не впіймала. Тоді вона спробувала накрити його мішком. Але Канчіль проскочив під мішком. Жінка заметушилася і почала кричати нестямним голосом. Тут підбігли інші жінки, щоб допомогти їй, і замість того, щоб косити, всі вони, як божевільні, ганялися за Канчілем. Але їм не вдалося навіть доторкнутися до нього — дуже вже він спритно вивертався. Після полудня Канчіль втік у ліс. А селянки пішли додому — косити було вже надто пізно. Дружина селянина сказала своєму чоловікові: — Сьогодні з косьбою нічого не вийшло, — завадив дикий Канчіль. Наступного дня жінка знову вийшла у поле, щоб зі своїми подругами збирати врожай рису. Тільки-но вони зібралися косити, Канчіль знову тут як тут, і давай скакати! Ось Бекас і каже своїй дружині: — Учора Канчіль приходив сюди. Усі жінки допомагали дружині селянина ловити його, та все без толку! А потім у нього кинули серпом. Вони думають, що серп зачепив його, бо Канчіль став накульгувати. Їм і невтямки, що він просто прикидається! Цього дня всі жінки, як збожеволілі, знову ловили Канчіля, але він так спритно ухилявся, що зловити його не вдалося. Цілий і неушкоджений Канчіль увечері втік у ліс. А селянки так і не почали косити, бо було вже пізно. Так Канчіль поступав щодня протягом цілого тижня. Щоранку жінки ганялися за звірком і забували про свою роботу. Маленькі бекасята тим часом навчилися підніматися в повітря, і батько з матір`ю показали їм, як треба літати, щоб забратися подалі від цього поля. Канчіль перестав туди приходити, і тоді, нарешті, почалося збирання врожаю. Бекаси благополучно уникнули небезпеки, і все завдяки допомозі Канчіля! Ось Бекас і каже дружині: — Ходімо до нашого друга, хитромудрого Канчіля, і подякуємо йому за те, що він нам усім допоміг. Хоч ми і не можемо відплатити йому тим же, все одно треба відвідати його, щоб він знав, як ми йому вдячні. А заразом ми познайомимо його з нашими дітьми — адже він їх ще жодного разу не бачив. Дружина і діти дуже зраділи цим словам, і Бекасиха сказала: — Зараз же полетимо до нього все. Це перше, що ми повинні зробити. І всі вп`ятеро полетіли розшукувати Канчіля. А Канчіль тим часом відпочивав на високому пагорбі, неподалік берега великої річки. Пагорб цей був оточений з усіх боків глибоким яром. Коли випадали дощі, річка розливалася і вода омивала пагорб, над яким височіло розлоге фікус. Кінчики його гілок майже стосувалися землі. Під деревом завжди було дуже чисто, наче вимітено мітлою, — щодня вітер здував усе опале листя в яр. Канчіль дуже любив проводити там час. А Бекас знав, що Канчіль часто дрімає на цьому пагорбі, пережовуючи свою жуйку. Тому птахи полетіли прямо туди. Канчіль одразу ж прокинувся і сказав: — Доброго дня, друже мій Бекас. Нема чого тобі крутитися в повітрі і дарма витрачати сили. Сідай на гілку, що над моєю головою! Бекас сів на гілку і відповів: — Велике тобі дякую за твої добрі слова! Аби ти був завжди здоровий і щасливий. Канчіль сказав: — Ви прилетіли всією родиною, які ж новини принесли ви з собою, добрі чи погані? — Ти не помилився, Канчіль, так воно й є. Я прилетів сюди зі своєю дружиною та дітьми тільки для того, щоб ти знав, як ми тобі вдячні. Ти допоміг нам врятуватися від ворога. Не шкодуючи сил і не знаючи страху, ти прийшов нам на допомогу, і я зі своєю дружиною та дітьми уникнув страшної небезпеки. Ми врятувалися тільки завдяки тобі, розумний та добрий Канчіль! Чим ми, слабкі пташки, зможемо відплатити тобі? Тільки тим, що завжди будемо тобі вірні. Вдень і вночі ми молитимемося за твоє здоров`я! Нехай продовжить аллах твоє життя, та пошле він тобі радість і щастя! — Дуже дякую вам за вашу відданість, — відповів Канчіль. — Хоч ви малі на зріст і слабкі, не забувайте, що в житті буває по-різному: іноді трапляється так, що й маленький звір допомагає великому. Все може бути — на те воля аллаха. Хто знає, коли мені потрібна ваша допомога. Ну а в тому, що я вас врятував від селянина, великої заслуги немає. Якщо вже Аллаху було завгодно зберегти ваше життя, то він і без мене знайшов би шляхи позбавити вас від небезпеки. Тому нічого й казати, що допоміг вам я, — на все воля аллаха. А тепер я хочу дати вам пораду. Всі ми, які живуть на білому світі, повинні завжди прагнути добра. Ніколи нікому не робіть зла, нікому не завдавайте горя. Коли ми здійснюємо добрий вчинок, на серці у нас легко, як легко буває людині, що розплатилася зі своїми боргами, — вона не відчуває більше ні сорому, ні страху. Коли ми робимо те, що належить, на душі у нас добре, як буває добре хворому, який прийняв цілюще засіб. Про те, хто добрий, і після смерті чутка добра. Зовсім інакше справа з тими, у кого зле серце. Вони весь час когось ненавидять, на когось ображаються, спокійного сну не знають, завжди в страху, немов оточені ворогами. Хіба порівняти їх із тими, хто виконує завіти Всевишнього! І душа в них чиста, і немає суєтних устремлінь. Насамперед вони думають про те, як догодити аллаху і зробити добро ближньому. Тому й слава про них добра. Всі, хто знає їх, всі, хто чує про них, ставляться до них із любов`ю. Тому і будуть говорити про них добре навіть після їхньої смерті. — Велике тобі дякую, Канчіль, за твої слова. Я всією душею хочу чинити так, як ти радиш. Нехай Аллах почує мої благання і пошле мені більше сил, щоб я міг приходити на допомогу тваринам, що потрапили в біду. На світі немає нічого неможливого, все у владі аллаха. — Дуже радий, що маєш такі добрі наміри. На тому світі на тебе чекає блаженство.

— Нехай збудуться твої молитви, Канчіль. А тепер дозволь мені з дружиною та дітьми покинути тебе — адже ми тут вже дуже давно. - Усього хорошого, Бекас. Я молитимусь, щоб ти завжди був здоровий і щоб у твоїй сім`ї все було благополучно! Бекаси піднялися в повітря і зникли у хмарах. А Канчіль, залишившись один, знову ліг під фікусом і задрімав, обдуваний вітерцем. Через деякий час він уже міцно спав.